Режисерський концепт реалізації опери А. Рудницького «Анна Ярославна — королева Франції» в експериментальному моделюванні творчого мистецького проєкту

Анотація

Осмислено трансформаційні процеси у сучасній оперній режисурі на прикладі реалізації творчого проєкту А. Рудницького «Анна Ярославна — королева Франції». Зосереджено увагу на пошуку нової моделі втілення історичного матеріалу, що поєднує канонічні традиції з інноваційними сценічними технологіями. Проаналізовано міждисциплінарні колаборації митців різних напрямів — від сценографів і хореографів до медіа-артистів і саунд-дизайнерів із розширенням виразних можливостей оперної вистави, її перетворення на багатовимірний художній простір. Окреслено проблему відмови від ілюстративності та лінійного відтворення історичних подій на користь символічного й метафоричного прочитання. Запропонована стратегія синергії поєднання громадянського пафосу національної традиції з психологічною глибиною індивідуального досвіду, формування сценічних засобів художньої виразності, їх актуалізація для сучасної глобалізованої аудиторії. Використано технологію «кінетичної метафори державотворення» із візуалізацією переходу від хаосу до впорядкованості через динамічну трансформацію сценографії, пластики та світла. Доведено, що інтеграція сценографії, медіа-арту, сучасного танцю та саунд-дизайну дозволяє створювати багатовимірні художні світи, де кожен елемент є самостійним драматургічним компонентом, що збагачує виставу новими смислами та робить її резонансною до викликів XXI століття. З’ясовано, що при роботі з національним історичним наративом викристалізувалися два основні вектори режисерського пошуку: героїко-мобілізаційний з використанням класичних сюжетів з алюзіями до сьогоденної суспільної консолідації та екзистенційно-рефлексивний з перспективною синергетичною моделлю зі створенням складних, багатовимірних образів на підґрунті метафоричної, а не буквальної візуальної мови. Застосовано переосмислену синергетичну модель, у дослідженні опери «Анна Ярославна — королева Франції», де через технологію «кінетичної метафори державотворення» візуалізовано фундаментальний перехід від хаосу до порядку, що досягається динамічною трансформацією всіх елементів сцени: від фрагментованої сценографії до монолітної, від хаотичної пластики до ритуалізованої та від темряви до архітектури світла. Перетворено таким чином виставу не просто на історичну розповідь, а на потужну позачасову притчу про основи цивілізації та державності. Спрогнозовано перспективність синергетичної моделі для розвитку української опери як забезпечення суспільної консолідації, так і глибокого екзистенційного осмислення історичних сюжетів, збереження при цьому їхньої художньої цілісності та сучасної актуальності.