Часопис Національної музичної академії України ім.П.І.Чайковського

Педагогічна та виконавська діяльність Віктора Здоренка: формування оперно-симфонічної диригентської школи

2026-05-27T12:21:06+03:00

Досліджено педагогічну та виконавську діяльність Віктора Здоренка у контексті розвитку української школи симфонічного диригування. Проаналізовано внесок маестро у формування професійних засад, традицій і методики підготовки оперно-симфонічних диригентів. З’ясовано, що феноменом української школи симфонічного диригування є глибокі традиції у поєднанні з сучасними виконавськими тенденціями. Розглянуто роль Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського у становленні та розвитку професійної диригентської освіти в Україні. Встановлено, що Національна музична академія України імені П. І. Чайковського є центральним мистецьким навчальним закладом держави, який сформував не одне покоління видатних диригентів, педагогів та музикантів-виконавців. Обґрунтовано принципи формування диригентської школи, серед яких провідними є: висока професійна підготовка; широта інтерпретаційних моделей; аналітична робота з партитурою; чітка мануальна техніка; баланс раціонального й емоційного; педагогічна системність; дотримання національної виконавської традиції тощо. Висвітлено важливі елементи педагогічної системи Віктора Здоренка, спрямованої на підготовку оперно-симфонічних диригентів, де складовими є індивідуальний підхід до студента, комплексний аналіз музичного тексту та розвиток мануальної диригентської техніки. Описано виконавську концепцію Віктора Здоренка, яка ґрунтується на глибокому аналізі партитури, прагненні до стилістичної достовірності та створенні цілісної художньої інтерпретації музичного твору. Доведено, що популяризація української симфонічної спадщини є фундаментальною рисою симфонічно-диригентської школи Віктор Здоренка.

Монастирські традиції «помонгольського» періоду як фактор самобутності богослужіння у дисертації Олександра Кошиця 115

2026-05-27T12:25:52+03:00

Окреслено важливість збереження і культивування традицій, що у культурноісторичному процесі наділені статусом «священного передання» та виступають одним з наріжних питань у діяльності будь-якої спільноти чи соціуму. З’ясовано, що в межах церкви, що є панівною в певному ареалі, означене питання є ще важливішим, оскільки виступає частиною її іміджу. Зазначено, що іноді пієтет до джерел таких традицій породжує консерватизм і вимогу дотримання всіх їх складових у незмінному вигляді, водночас у ситуаціях зміни державницьких, соціальних і ментальних парадигм наповнення, вияв та рефлексія щодо змісту таких освячених часом і народами традицій можуть змінюватися і навіть підлягати цілеспрямованому перегляду. Проаналізовано, що підхід до цієї проблеми набув значення визначального чинника у дисертації Олександра Кошиця, яку він захистив у Київській духовній академії у 1901 році. Виявлено не враховані раніше важливі аспекти у освітньому і культурному середовищі, що вплинули на концепцію цієї праці. Розкрито можливі причини негативних зауважень його керівника до окремих положень і фактів, використаних О. Кошицем в дисертації. З’ясовано замовчувані мотиви знищення тиражу одного з основних джерел дисертації (т. зв. Типікону Онисима Радишевського) через кілька десятиліть після його публікації. Висвітлено сутність його концепції про значення і функції монастирських обіходників XVI–XVIІ століть як джерел, що відображали місцеві потреби, звичаї вшанування святих. Відібрано приклади, які наводив дослідник для підтвердження самобутності монастирських богослужінь, які стосувалися музично-літургічних аспектів у відступах і доповненнях до Ієрусалимського уставу. Простежено перспективність переосмислення стереотипних оцінок тих праць, що не були сприйняті професійними науковими колами як істотне привнесення в підходи до національної спадщини.

Детермінація емоціогенних умов концертно-сценічної діяльності піаніста

2026-05-27T12:28:00+03:00

Розглянуто детермінанти емоціогенних умов концертно-сценічної діяльності піаніста, серед яких провідними є: виконання ускладнених завдань; підсумковість форми звітності; прилюдність форми звітності та «режим безперервної діяльності» тощо. Висвітлено концептуальний підхід до визначення детермінант емоціогенних умов концертносценічної діяльності піаніста з усвідомленням специфіки їх впливу на прояв виду естрадного хвилювання у процесі прилюдної інтерпретації музичних творів. Встановлено, що естрадне хвилювання піаніста виникає завдяки впливу емоціогенних умов на його концертно-сценічну діяльність тільки в тому випадку, коли: митцем надається їх дії великого значення; їх дія характеризується високою інтенсивністю, яка перевершує «оптимум» чуттєвості митця; вони виникають раптово/неочікувано; їх дія стає тривалою тощо. Описано три стадії реакції піаніста на тривалу дію емоціогенних умов під час концертно-сценічної діяльності, де перша характеризується появою у нього тривоги, друга — відчуттям резистентності, а третя — виснаженням його адаптаційних резервів. Обґрунтовано положення щодо позитивного та негативного впливу емоціогенних умов на успішність концертно-сценічної діяльності піаніста. Доведено, що: мінімальний вплив емоціогенних умов на успішність концертно-сценічної діяльності піаніста та поступове збільшення їх інтенсивності і часу дії до порогової/оптимальної величини позитивно відображаються на перебігу означеного процесу, але за умови перевершення цієї величини — негативно, тобто призводять до дезорганізації техніко-тактичних дій митця; неодноразове повторення однієї групи детермінант не тільки зменшує інтенсивність впливу на емоціогенність умов концертносценічної діяльності піаніста, а й сприяє підвищенню його порогової чуттєвості до їх дії; на початкових стадіях набуття «концертної форми» піаністом емоціогенність умов сприймається на основі фізичної та часової суміжності детермінант, а на завершальних — завдяки семантичній подібності.

Біфуркація як чинник оновлення української культурної ідентичності

2026-05-27T11:58:34+03:00

Осмислено феномен біфуркації як ключовий чинник оновлення української культурної ідентичності в умовах повномасштабної війни та глобальних трансформацій початку ХХІ століття. Висвітлено сучасне розуміння української культури як такої, що формується в полі травматичного історичного досвіду та «довгої тривалості» історії, яка визначає горизонти теперішнього й майбутнього. Запропоновано розглядати нинішній стан України як точку біфуркації — переломний момент втрати попередньої стабільності, що відкриває альтернативні шляхи подальшого розвитку. Уточнено зміст поняття «біфуркація» у соціокультурному вимірі та окреслено її типи (м’яка, катастрофічна, вибухова) на основі праць вітчизняних і зарубіжних учених. Доведено, що біфуркаційні процеси в історії України мають циклічний характер і пов’язані з механізмом «виклику – відповіді», унаслідок чого кризи стають імпульсом до кристалізації нових форм колективної свідомості. Наголошено на тому, що в умовах війни відбувається переосмислення понять «еліта», «цінність», «історична пам’ять», посилюється роль культури як простору формування стійких гуманістичних орієнтирів. Приділено особливу увагу художнім практикам сучасних українських митців, зокрема музичному мистецтву, у якому відображено досвід руйнування, спротиву й утвердження свободи. Проаналізовано, як у творах сучасних композиторів кристалізуються нові смисли — незламність, гідність, воля, — що постають маркерами переходу до нової системної якості культури. Аргументовано, що мистецтво в біфуркаційний період виконує функцію не лише рефлексії, а й стратегічного проєктування майбутнього. Зроблено висновок, що біфуркація є не лише кризою попереднього шляху розвитку, а й простором вибору та відповідальності, адже саме в точці історичного роздоріжжя відбувається інтенсивне накопичення досвіду, формування нових цінностей і стратегій збереження національної ідентичності. Обґрунтовано положення стосовно оновлення української культурної ідентичності, яка постає як процес свідомого відмежування від колоніальних стереотипів, утвердження принципової відмінності та закріплення гуманістичних орієнтирів у суспільній свідомості. Визначено перспективним міждисциплінарне вивчення біфуркаційних процесів як чинника довготривалого культурного розвитку України.

Цифровізація музичного мистецтва в медіакультурі: трансформація форм презентації

2026-05-22T13:49:53+03:00

Розглянуто цифровізацію музичного мистецтва як одну з визначальних тенденцій сучасної медіа-культури. Визначено, що цифрові технології змінюють не лише канали поширення музики, а й самі режими її культурного існування, зокрема способи репрезентації, моделі взаємодії з аудиторією, уявлення про присутність, автентичність і пам’ять. З’ясовано яким чином платформізація, стрімінгові сервіси, ігрові середовища, AR/VR-рішення та цифрові архіви перебудовують музичний досвід у медійному просторі. Доведено, що цифровізація музичного мистецтва не зводиться до технічного перенесення виконання в онлайн-формат. Встановлено, що цифрове середовище формує нову інфраструктуру музичної присутності, у межах якої звук, зображення, інтерфейс, алгоритм і користувацька реакція утворюють єдиний медіальний комплекс. Виявлено, що сучасний слухач дедалі частіше виступає не лише реципієнтом, а й навігатором, інтерпретатором, коментатором і співучасником циркуляції музичного контенту. Простежено зсув від сценічної моделі до програмованого аудіовізуального середовища, у якому музика поєднується з гейміфікацією, аватарною репрезентацією та інтерактивною візуальністю на прикладі віртуальних концертів у Fortnite та Roblox. Висвітлено український контекст цифровізації музичного мистецтва, пов’язаний не лише з публічною презентацією, а й зі збереженням музичної спадщини, архівуванням, проблемами авторського права, інфраструктурною нерівністю та відсутністю цілісної координаційної стратегії. Зроблено висновок, що цифрова медіакультура не скасовує значення живого виконання, проте суттєво змінює критерії доступності, участі та культурної легітимації музики. Окреслено перспективи подальших розвідок, які доцільно доцільно спрямувати на: уніфікацію метрик цифрової музичної участі, аналіз алгоритмічного впливу на музичну видимість, вивчення аудиторної поведінки в різних середовищах та розроблення моделей сталого цифрового збереження української музичної спадщини

Онтологічні та аксіологічні зсуви фестивної культури в епоху цифровізації

2026-05-22T13:46:54+03:00

Досліджено трансформацію феномену свята як фундаментальної культурної універсалії в умовах глобальної мережевізації та цифровізації. Констатовано, що сучасна епоха з інтенцією на глобальну мережеву трансформацію вносить радикальні корективи в архітектоніку святкового дійства. Здійснено концептуальний аналіз щодо онтологічної кризи традиційних форм святкування, які століттями спиралися на синхронність фізичної присутності, локальність простору та сакральність моменту. Виявлено, що цифрова епоха нівелює традиційну синхронність часу і простору, замінюючи цілісність ритуалу медіативними формами святкування. Проаналізовано онтологічний перехід від традиційного свята, як локальної події фізичного «буття-разом», до мережевої практики «буття-дляІншого». Виявлено специфіку віртуального святкового простору, де візуальна репрезентація та символічне визнання стають визначальними чинниками легітимації події. Досліджено функціонування медіаінтерфейсів як медіуму, що структурує нову онтологію переживання шляхом екстеріоризації емоцій. Розглянуто концепцію «цифрового сторітелінгу» (формату Stories) як нової форми ритуальної організації досвіду свята, яка слугує новаторською оптикою дослідження. Доведено, що в цифровій культурі відбувається радикальне стиснення ритуального часу, зокрема, тривала процесуальність замінюється фрагментованими актами візуального маркування. Обґрунтовано зміщення акценту з внутрішньої консолідації групи на зовнішню візуальну легітимацію індивіда в глобальному медіапросторі. Прогнозовано подальші перспективи осмислення сучасного свята як моделі «присутності без участі» в контексті суттєвої трансформації соціальності: замість внутрішньої консолідації спільноти шляхом «комунітас» (В. Тернер) визначальною стає зовнішня легітимація індивіда через публічну видимість у мережевих структурах

Інтернаціоналізація діяльності Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського як форма міжкультурної взаємодії

2026-05-27T12:02:29+03:00

Розглянуто процеси інтернаціоналізації вищої мистецької освіти у контексті сучасних глобалізаційних трансформацій. Проаналізовано теоретико-методологічні підходи до осмислення інтернаціоналізації як багатовимірного феномена, що поєднує освітні та культурні виміри. Виокремлено три рівні інтернаціоналізації у сфері вищої мистецької освіти — міжнародний, національний та інституційний. Визначено специфіку інтернаціоналізації у сфері музичної освіти як форми культурної комунікації та засобу репрезентації національних традицій у міжнародному середовищі. Розкрито роль міжнародних програм, партнерств і академічної мобільності у формуванні інтегрованого освітньо-творчого простору. Проаналізовано практичні форми реалізації інтернаціоналізації через діяльність мистецьких інституцій, міжнародних мереж і освітньо-творчих проєктів. Окреслено значення міжінституційних ініціатив як інструментів формування інтеркультурного виконавського середовища та розвитку професійних компетентностей здобувачів освіти. Виявлено роль цифрових технологій у трансформації міжнародної освітньої взаємодії. Проаналізовано можливості їх використання для організації дистанційної музичної співпраці в режимі реального часу та формування нових форматів освітньо-творчої діяльності. Розглянуто приклади застосування цифрових інструментів у міжнародних проєктах, що забезпечують інтеграцію освітніх, виконавських і комунікативних процесів. Доведено, що інтернаціоналізація виступає комплексним процесом інтеграції освітнього та культурного простору, спрямованим на розвиток професійних компетентностей і міжкультурного діалогу. Обґрунтовано, що поєднання традиційних форм міжнародної співпраці з цифровими технологіями формує нові моделі функціонування вищої мистецької освіти.

Соціокультурні чинники розвитку українського хорового мистецтва другої половини хх – початку ххі століть

2026-05-27T12:09:01+03:00

Розглянуто комплекс соціокультурних чинників розвитку українського хорового мистецтва другої половини ХХ – початку ХХІ століть. Охарактеризовано хорове мистецтво як цілісний культурний феномен, у якому поєднуються художньо-естетичні, ідеологічні та комунікативні функції, що формуються під впливом суспільно-історичних процесів. Зазначено, що соціокультурне середовище визначає не лише умови функціонування хорової творчості, а і її стильові, жанрові та ціннісні характеристики. Простежено еволюцію українського хорового мистецтва в контексті ключових історичних етапів: післявоєнного періоду, коли хорове виконавство було інтегроване у систему державної культурної політики та виконувало ідеологічну функцію; доби «відлиги», що відкрила можливості для часткової лібералізації мистецького процесу та активізації національно орієнтованих тенденцій; періоду 1960–1970-х років, який характеризується інтенсивним оновленням музичної мови, формуванням неофольклористичних і неоміфологічних концепцій, а також співіснуванням традиційної та експериментальної стильових парадигм. Приділено увагу соціокультурним трансформаціям кінця ХХ століття, пов’язаним із набуттям Україною незалежності, що спричинило зміну ціннісних орієнтирів, відродження духовно-сакральної тематики та активізацію творчих пошуків у хоровому мистецтві України. Зазначено, що важливу роль у сучасному розвитку хорової культури відіграють фестивально-конкурсні практики та система професійної музичної освіти. З’ясовано, що українське хорове мистецтво другої половини ХХ – початку ХХІ століть постає як динамічна стильова система, яка чуйно реагує на соціокультурні зміни і у якій взаємодіють традиція та інновація в естетико-стильових межах неостильової парадигми композиторської творчості (неофольклоризм, неоромантизм, нова сакральність), забезпечуючи безперервність культурної спадщини та формування національної ідентичності в умовах глобальних змін.

Системи штучного інтелекту в музичній культурі: застосування, можливості і обмеження

2026-05-27T12:19:16+03:00

Описано розвиток систем штучного інтелекту як предмет вивчення музичної культурології. Охарактеризовано вплив таких систем на соціокультурне життя суспільства. Застосовано міждисциплінарний підхід як основний метод дослідження явищ, що виникають на перетині гуманітарних і технічних наук. Продемонстровано еволюцію поняття «штучний інтелект» в контексті музичної культури. Розглянуто позицію експертів щодо ролі і значення штучного інтелекту в музичній культурі. Охарактеризовано штучний інтелект як інструмент розширення творчих можливостей композитора, музикантавиконавця, культуролога. Описано шляхи залучення систем штучного інтелекту до творчої діяльності, підкреслено обмеження його моделей у відтворенні художнього мислення людини. Охарактеризовано суб’єктивне сприйняття цифровізованої реальності митцями. Спростовано хибні твердження щодо моделей штучного інтелекту у музичній культурі. Досліджено роль цифрових музичних сервісів (зокрема, SUNO, Ecrett, Boomy, AIVA тощо) у розвитку систем штучного інтелекту. Наведено приклад моделей призначених для транскрибування і генерування музичного тексту. Визначено можливості і обмеження систем, створених для виокремлення партій конкретного інструмента або голосу з фонограми. Проведено аналіз затребуваності та музичної спеціалізації деяких з цих систем. Систематизовано хронологію виникнення найбільших моделей, що спеціалізуються на обробці музичних даних (AIVA, Ecrett, Boomy, Loudly, Hydra, Soundraw, Suno, Udio, MMAudio, YourMT3). Наведено статистику сучасних генеративних музичних сервісів. Проведено оцінку можливостей штучного інтелекту на прикладі творчих завдань та переваг його моделей у швидкості обробки музичних даних. Запропоновано напрями подальших досліджень на основі музичних даних українського фольклору.