Монастирські традиції «помонгольського» періоду як фактор самобутності богослужіння у дисертації Олександра Кошиця 115

Анотація

Окреслено важливість збереження і культивування традицій, що у культурноісторичному процесі наділені статусом «священного передання» та виступають одним з наріжних питань у діяльності будь-якої спільноти чи соціуму. З’ясовано, що в межах церкви, що є панівною в певному ареалі, означене питання є ще важливішим, оскільки виступає частиною її іміджу. Зазначено, що іноді пієтет до джерел таких традицій породжує консерватизм і вимогу дотримання всіх їх складових у незмінному вигляді, водночас у ситуаціях зміни державницьких, соціальних і ментальних парадигм наповнення, вияв та рефлексія щодо змісту таких освячених часом і народами традицій можуть змінюватися і навіть підлягати цілеспрямованому перегляду. Проаналізовано, що підхід до цієї проблеми набув значення визначального чинника у дисертації Олександра Кошиця, яку він захистив у Київській духовній академії у 1901 році. Виявлено не враховані раніше важливі аспекти у освітньому і культурному середовищі, що вплинули на концепцію цієї праці. Розкрито можливі причини негативних зауважень його керівника до окремих положень і фактів, використаних О. Кошицем в дисертації. З’ясовано замовчувані мотиви знищення тиражу одного з основних джерел дисертації (т. зв. Типікону Онисима Радишевського) через кілька десятиліть після його публікації. Висвітлено сутність його концепції про значення і функції монастирських обіходників XVI–XVIІ століть як джерел, що відображали місцеві потреби, звичаї вшанування святих. Відібрано приклади, які наводив дослідник для підтвердження самобутності монастирських богослужінь, які стосувалися музично-літургічних аспектів у відступах і доповненнях до Ієрусалимського уставу. Простежено перспективність переосмислення стереотипних оцінок тих праць, що не були сприйняті професійними науковими колами як істотне привнесення в підходи до національної спадщини.